У стародавньому Китаї для вступу в шлюб потрібно було зробити шість ритуальних дійств, які називаються «люлі». Це - «наса» (підношення подарунків під час пропозиції руки та серця); «нацзі» (робити подарунки на заручини), «їнцінь» (власне весільний обряд) і т. ін. Якщо хлопцеві сподобалася дівчина, він засилає до неї в родину сваху. Відбувалося сватовство, і сім'я хлопця повинна була робити подарунки свасі і батькам дівчини. При зустрічі сваха обмінювалась з батьками дівчини записками, на яких були записані імена і вік обох молодих. Якщо сторони в основному погоджувалися одна з одною, вони переходили до оглядин. Члени родини хлопця, вибравши щасливий день, йшли в сім'ю дівчини, щоб побільше дізнатися про матеріальне становище, про поведінку і вдачу нареченої і отримати уявлення про її зовнішність. Батьки дівчини теж могли познайомитися з майбутнім потім, але з нареченим нареченій в давнину заборонялося зустрічатися. А тепер навпаки: у більшості випадків дівчина з батьками обирають чоловіка, у деяких селах під Пекіном, якщо дівчина і її батьки залишаються обідати в гостях у батьків молодої людини, значить, вони візьмуть його і в якості нареченого для своєї доньки.  

　　 Заручини є однією з головних складових весільного обряду. За звичаєм, заручини вважають традиційним ритуалом, однак він має і юридичну силу. Під час заручин сім'я нареченого підносить подарунки нареченій та її батькам. У південно-китайському місті Веньчжоу заведено дарувати обручки, адже в стародавньої-китайській мові слів «обручка» омонімічне «вічності», продовженню життя і роду в шлюбі. За традиційними уявленнями, після заручин не дозволяється «передумувати» і знаходити собі іншого нареченого, тобто заручи розглядаються як угода та юридична процедура. Потім починаються приготування до весілля, що вважається найбільш складним і одночасно радісним процесом, як у давнину, так і в наші дні.  

　　 В день весілля наречена зазвичай вдягається в червоне, хоча сьогодні деякі воліють біле весільне вбрання. Перед виходом з рідного дому наречена плаче, що символізує її тугу за батьками і рідною домівкою. Після приїзду нареченої в сім'ю нареченого починається весільне гуляння. У деяких містах Китаю до початку весілля наречена повинна переступити через таз з вогнем у дворі, що символізує нехтування нещастями, неблагополуччям. Молодята входять до кімнати, і весільна церемонія починається. Вони вклоняються: спочатку небу й землі, а потім батькам нареченого, а потім один одному. Після цього вони п'ють вино. У себе в кімнаті молодята зрізують один у одного пасмо волосся і зберігають їх разом в знак сталих подружніх відносин.  

　　 Кульмінацією весілля є бенкет, який називається «сіянь» («радісний бенкет»). Люди називають участь у весіллі «питтям вина радості». В народі завжди звертають увагу на масштаби бенкету, адже саме він відображає рівень урочистості весілля. На бенкеті наречена наливає гостям вино, бере своїми паличками шматочок із загального страви і кладе його в тарілку гостя на знак подяки за його присутність. «Сіньфан» («кімната молодят») має й інші назви: «сіфан» («кімната радості») і «дунфан» (затишна кімната). У Китаї заведено жартували над молодятами у день весілля, адже більшість учасників - це неодружені молоді люди. Вони намагаються різними способами розвеселити молодят і покепкувати над ними; задають їм важкі питання, розігрують їх або просять виступити. У них тільки одна мета - додати весільної церемонії веселощів з тим, щоб молодята запам'ятали цей день на все життя.